Міждержавне усиновлення: міфи та реалії Избранное

13.03.2018 00:00
shadow

98 – саме така кількість країн є учасниками Гаазької конвенції про захист дітей і співробітництво з питань міждержавного усиновлення.

98 країн сьогодні використовують прозорий механізм легального усиновлення дітей іноземними громадянами, тим самим забезпечуючи дотримання гарантій під час усиновлення та захищаючи права дітей після.



На жаль, Україна – не одна з них.

Ми досі не приєдналися до Конвенції, хоча на рівні центральної виконавчої влади і президента неодноразово вживалися заходи, спрямовані на участь України в цьому важливому міжнародно-правовому інструменті.

Для більш чіткого розуміння: з пострадянських держав, крім України, не приєдналися Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, РФ.

Водночас учасниками Конвенції є такі країни, як США, Італія, Іспанія, Франція, Канада, Ізраїль. Інакше кажучи, всі країни, до яких здебільшого і від’їжджають всиновлені іноземцями українські діти.

В Україні вже довгий час точаться дискусії щодо доцільності приєднання до Конвенції, повноправною учасницею якої Україна може стати лише після ухвалення Верховною Радою закону про приєднання до Конвенції.

Такий законопроект було розроблено Міністерством юстиції за участі всіх зацікавлених органів влади, а в жовтні 2017 року президент подав його на розгляд парламенту.

Спробуємо розібратися, які міфи панують довкола міжнародного усиновлення дітей відповідно до механізму Конвенції.

Міф перший: Конвенція сприятиме вивезенню дітей з України

Сьогодні в Україні є пріоритетним саме національне усиновлення. Тобто діти, які втратили батьків, у першу чергу повинні бути усиновлені на батьківщині. І Конвенція жодним чином не суперечить цьому, більше того, відповідний принцип є одним із найголовніших у Конвенції.

Його викладено в її преамбулі та статті 4. Відповідно до цих положень, міждержавне усиновлення здійснюється лише тоді, коли компетентними органами держави походження дитини було належним чином ужито всіх заходів, і після цього вони переконалися та визначили, що міждержавне усиновлення є найкращим варіантом для дитини.

Отже, Конвенція не встановлює пріоритету міждержавного усиновлення, а навпаки вказує, що воно може бути здійснено лише у випадку, коли сім’я для дитини не може бути знайдена в державі її походження.

Для розвіяння цього міфу слід також звернутися до статистики усиновлення, яка свідчить про те, що іноземці усиновлюють не надто велику кількість дітей з України (у тому числі, через наявні в державі непрозорі механізми). Але переважна більшість із них – це діти з тяжкими захворюваннями, ВІЛ-інфіковані, з синдромом Дауна.

Так, статистика Мінсоцполітики України за 2017 рік є такою: з загальної кількості дітей, усиновлених громадянами України, – 1520 дітей, у тому числі з особливими потребами – 22.

Водночас іноземцями усиновлено 322 дітей, з них – 75 дітей з особливими потребами (зокрема, 18 з ВІЛ/СНІД, 11 з синдромом Дауна, 39 з інвалідністю по інших захворюваннях).

Міф другий: українські діти можуть бути усиновлені одностатевими парами

Конвенція не може вступати у протиріччя з законодавством України щодо вимог, які висуваються до майбутніх батьків.

Відповідні положення закладено в статтях 15-17 Конвенції. Згідно з ними, компетентний орган держави походження дитини надає висновок щодо прийнятності чи неприйнятності потенційних усиновлювачів.

Оскільки, відповідно до статті 211 Сімейного кодексу України, особам однієї статі заборонено бути усиновлювачами, то, розглядаючи висновок держави потенційного усиновлювача та ухвалюючи рішення щодо згоди на усиновлення, Міністерство соціальної політики України відмовлятиме таким особам у взятті їх на облік як кандидатів в усиновлювачі.

Міф третій: комерційний характер процесу усиновлення

Поширена точка зору про те, що Конвенція сприяє комерціалізації процесу усиновлення, не відповідає дійсності.

Адже вже сьогодні, коли Україна не є учасником Конвенції, усі послуги, пов’язані з усиновленням поза межами державних установ, для усиновителів-іноземців у нас є платними, і державні органи на них не впливають.

Саме з цим пов’язані звинувачення України в непрозорій системі усиновлення і корупційних діях у цій сфері.

Найбільш гострою є проблема залучення до процесу усиновлення так званих посередників – перекладачів та довірених осіб. Вони фактично здійснюють посередницьку, комерційну діяльність, заборонену законом.

Відповідальність за якість підготовки кандидатів до усиновлення і долю дитини після усиновлення вони не несуть і часто заради власного прибутку маніпулюють правами дітей та іноземців.

Небезпека такої діяльності полягає також у тому, що вони втягують у незаконну діяльність колективи установ, у яких перебувають діти.

У разі ратифікації Конвенції подібні фінансові схеми будуть неможливі. Згідно зі статтею 32 Конвенції, стягуватися або виплачуватися можуть лише витрати і видатки та лише обґрунтовані професійні гонорари особам, які беруть участь у процедурі усиновлення.

Крім того, Конвенція забороняє отримувати винагороди, які необґрунтовано вищі, ніж вартість наданих послуг. Кожна держава може законодавчо обмежити або встановити розмір таких витрат.

Також, відповідно до статей 8 і 11, центральні органи держави мають вживати всіх необхідних заходів для попередження невиправданої вигоди у зв’язку з усиновленням.

А уповноважені організації повинні бути неприбутковими і комплектуватися персоналом, який відповідає етичним стандартам та має досвід для роботи у сфері міждержавного усиновлення.

Тобто, у разі ратифікації Конвенції, всі особи та посередницькі організації, які беруть участь у процесі усиновлення, нестимуть відповідальність у разі отримання невиправданої фінансової вигоди та порушення законодавства з питань усиновлення. У свою чергу, іноземці зможуть розраховувати на легальну підтримку кваліфікованих фахівців.

Міф четвертий: неможливість знати про долю усиновленої української дитини

Конвенція передбачає тісне співробітництво компетентних органів держав сторін як під час усиновлення, так і після нього.

Зокрема, стаття 11 передбачає можливість компетентних органів держав звертатися один до одного з обґрунтованими запитами щодо конкретного випадку усиновлення. Такий запит має бути розглянуто відповідно до законодавства держави усиновлення.

Обґрунтованим вважатиметься запит, якщо він містить обставини та інформацію, які дають підстави вважати, що права дитини порушено.

Важливо зазначити, що після усиновлення дитина перебуває під юрисдикцією і захистом держави, до якої її було усиновлено.

Тому загальний нагляд за дотриманням її прав здійснюється так само, як і щодо всіх інших дітей, які є громадянами цієї держави або постійно проживають на її території, відповідно до її законодавства.

Система нагляду за дотриманням прав усиновлених українських дітей, яка передбачена сьогодні законодавством України та покладає певні функції у цій сфері на консульські установи України за кордоном, є неефективною і фактично не працює.

Натомість, прозоре, чітке й унормоване Конвенцією співробітництво компетентних органів її держав-учасниць надасть усі можливості для тісного співробітництва сторін й отримання, за умови направлення обґрунтованого запиту, інформації щодо дитини.

Міф п’ятий: щодо незрозумілої природи та діяльності акредитованих органів та уповноважених організацій, передбачених Конвенцією

Конвенція дійсно передбачає можливість передачі певних функцій акредитованим організаціям. Але коло повноважень, що можуть бути передані на виконання таким організаціям, визначаються самою державою.

Крім того, акредитація може бути надана лише тим організаціям, які доводять, що вони компетентні належним чином виконувати необхідні завдання.

Серед головних вимог до таких організацій – неприбуткові цілі та обов’язковий нагляд з боку компетентних органів держави стосовно їх складу, діяльності та фінансового стану.

Таким чином, діяльність акредитованих органів буде легальною і прозорою.

Ухвалення Конвенції дасть можливість унормувати процеси міждержавного усиновлення, до яких сьогодні в Україні залучені приватні особи – представники сімей (довірені особи), перекладачі, приватні нотаріуси.

Це також допоможе мінімізувати ризики комерційних і кримінальних усиновлень, корупційні дії в цій сфері, що надасть можливість здійснювати чітку і прозору взаємодію компетентних органів держав для захисту дітей як у процесі усиновлення, так і після нього.

Насамкінець, функціонування механізму міжнародного усиновлення істотно збільшить шанси сиріт старшої вікової категорії та тяжко хворих дітей на втілення мрії про виховання в сім’ї. А їм батьківська любов і піклування, домашній затишок і матеріальна підтримка потрібні чи не найбільше.

Тамара Андрієва, директор Департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України, спеціально для УП




Джерело статті: “https://www.pravda.com.ua/columns/2018/03/13/7174407/”

Оставить комментарий